Wywiad z p. Ireną Drozd

А.М. Вельмишановна пані директор! Насамперед  хочу Вам подякувати, що погодилися на розмову. Цього року  наш ліцей відзначає 30 – ий ювілей існування. Деякі особи дуже добре пам’ятають Ваше зусилля та заангажування у процес створення тієї школи. Хочемо пригадати молодшим та всім зацікавленим історію відкриття ліцею.Тому перше питання, звідки з’явилася ідея створення ліцею для учнів української нацменшини? Хто запропонував, щоб відкрити середню школу, власне тут, у невеликому Білому Борі?

І.Д. Не буду говорити, тому що про це засвідчує документ від 27 листопада 1989 р.,
який у Вас.

А. М. Школу  відкрито у 1990 році. Це щойно початки вагомих та важких реформ
у Польщі. Польська держава віднедавна стала вільною та демократичною. Можна  здогадатися, що думки про відкриття ліцею з’явилися раніше. З якими проблемами довелося  Вам, як першому директору ліцею, змагатися у процесі  формування школи?

І. Д. Коли ми отримали дозвіл на відкриття ліцею, то насамперед  нас турбувала проблема дидактична: де будуть вчитися діти ? За моєї ініціативи та рішення педагогічної ради, дійшли висновку, що поки що приймемо дітей до першого класу і вони будуть вчитися в гуртожитку. Так і було. Спочатку діти навчалися в залі № 21 та в малій світлиці. Але класів для навчання було замало. Коли прийшов другий клас, потрібні були класи для навчання української мови, фізики та інших предметів.  Комп’ютерів було мало. Діти ходили на навчання до початкової школи. Так було до 1997 року, поки не віддали нам в оренду партеру в початковій школі  № 1 для навчання. Тоді вже ми почали більш-менш нормально функціонувати.

А. М. Якщо добре зрозумів, то в нашому гуртожитку бракувало приміщень, щоб можна було нормально, без перешкод проводити   уроки у всіх чотирьох класах. Хто в такому разі вийшов з ініціативою  віддати  для потреб ліцею одного поверху в  сусідній школі – це початкова школа чи ми?

І. Д. Ні, це ми виходили з ініціативою, ми просто хотіли створити учням нормальні та комфортні умови для навчання, дуже хотіли допомогти дітям. У 1997 році у ліцеї вже було чотири класи, а місця в гуртожитку було дуже мало. І це була одна з причин.
Кілька разів на день дітям доводилося  ходити  вниз. І я собі пригадую, що треба було мені з початкової школи ходити по сходах вверх і вниз тричі на день. Вже як був автомобіль, то мені було легше,  бо я мала змогу під’їхати. Але в той час це була супергімнастика.  Для мене то був спосіб на подолання стресів.  Пізніше, коли ми вже отримали цей партер, то влада виділила нам кошти на обладнання. Це були лавочки, столики, дошки, деякі є ще й  досі в шкільних  класах.  Ми отримали один чи два комп’ютери.  Вони й досі ще зберігаються внизу.  Пізніше потрібно було самому щось робити, щоб отримати гроші на  обладнання.  Тим зайнялися бaтьківські комітети, які діяли  і внизу (початкова школа),  і нагорі (ліцей).  Дозволили ми також учням спільно  з вихователями організовувати маланки, забави, щоби   заробити   гроші на  стоднівки, бо ж не одні були стоднівки, то були перші уроки креативності.  Bони були дуже важливими для молоді. Вони при тому інтегрувалися, один  одного пізнавали. Часто підтримують зв᾿язок  до сьогодні. Ми пізніше почали  теж приймати  табори,  щоби якісь власні кошти мати на обладнання  кімнат. Організовували  ми вертепи, які відвідували з колядою наші  сім’ї з акції «Вісла»,  а також церкви від Щеціна по Ґданськ. Це була своєрідна традиція школи.

А. М. Чи можете нам представити образ,  модель учня, який приходив
до нашого ліцею в час Вашого керування школою? З яких середовищ приходили діти  і чи було багато проблем у процесі виховання учнів в українському дусі?

І. Д.  Це були діти з українських і з мішаних родин. Часто  приходили до нас  знаючи тільки діалект з дому, нерідко бували польськомовні. Це не заважало їм добре вивчити українську мову й літературу і на високому рівні скласти матуру. Здебільшого здібні й талановиті учні охоче ангажувалися в роботу  гуртків, які діяли в школі: танцювального ансамблю «Вітрогон», гуртка живого слова «Калиновий міст», гуртка української мови, хору та інструментального гуртка «Проліски» і згодом хору «Джерело». Самі проявляли ініціативу організовуючи авторські   вокальні гуртки, наприклад: «DEKADENT”, «VINUS  RESNUN», «Оксамит» та ін. Було в нас і  місце для учнів з середніми можливостями. Вони також зробили свій внесок в життя школи.

 А. М. Всім відомо, що в Білому Борі зведено перший у Польщі пам’ятник Тарасові Шевченку. Чи можете розповісти про обставини його виникнення?

І.Д. Пам’ятник Тарасові Шевченку в Білому Борі – це дар народу України,  українцям у Польщі, здійснений Товариством «Україна». Ідея дарунку зродилась у 1988 році, а його реалізація тривала з 1989 по 1991 рік.

Автором пам’ятника є скульптор Василь Бородай, а архітектором Анатолій Ігнащенко.

Пам’ятник станув на кургані біля новозбудованого у 1986-1989 роках гуртожитку й був відкритий та посвячений 22 вересня 1991 року в присутності племінників Тараса Шевченка, гостей з України, священництва, влад гміни, воєводства, депутатів сейму РП й багатотисячної публіки.

А.М.  На рік раніше у нас відбувся Перший Всесвітній форум української діаспори. Хто брав у ньому участь?

І.Д.  Так. У 1990 році у нас відбувся Перший Всесвітній форум української діаспори. У ньому взяли участь видатні особистості України, а саме: дисиденти, які нещодавно повернулися із заслання, зокрема, В’ячеслав Чорновіл з дружиною Атеною Пашко, Михайло Горинь, Михайло Горбаль з дружиною, поети  –  Дмитро Павличко та Іван Драч з дружиною Марією, письменник  Микола Жулинський, голова товариства «Україна» Володимир Бровченко, голова Львівського регіонального суспільно-культурного товариства «Надсяння» Володимир Середа  та інші.

Західну діаспору репрезентували Аскольд Лозинський, Любомир Мазур, Володимир Процик, Ірина  Спєх, Омелян Коваль, Михайло Слабошпицький та зі Словаччини Левко Довгович та ін.

А. М. Ліцей може гордитися багатьма успіхами. Чи можете навести декілька прикладів?

І. Д. Протягом 30 років відповідальність за організаційний та мериторичний  рівень школи,  а також за її національний характер несли її директори та вчительські кадри. Показником їхньої праці є високий  відсоток учнів  (90 – 95%),  що продoвжують навчання в  кращих вузах Польщі та України. І маємо тут: Щецін, Врoцлав, Ґданськ, Познань. В Україні  –  Львів та Київ. Об᾿єктивним мірилом рівня знань є успішно складені іспити на атестат зрілості. Впродовж багатьох років іспити були складені стовідсотково. Ми були присутні та  займали високі позиції у загальнопольському рейтингу шкіл, часопису «Перспективи». Широко розвинута художня самодіяльність,  з якою школа виходила,  не лише до українського середовища,  але й до польського. Учні їздили  виступати  в Бельгію та в Україну.

Треба пам’ятати, що школа вчить, дає знання учням, але також старається,  щоби наші випускники були свідомі своєї тотожності.

Від багатьох років школа заангажована в благодійну діяльність між іншими: допомогу потерпілим від Чорнобиля, учасникам Майдану, війни в Україні,  бере участь в акції «Великого Оркестру Святочної Допомоги».

Нам першим випало організувати літні табори для дітей нашої меншини у Польщі. Нав’язали тісну співпрацю з Україною. Приймали дітей на відпочинок з України, а наші учні  їздили туди.

Завжди тісно співпрацювали з церквою.

А. М. Для багатьох вчителів та вихователів Ви є зразком. Що, крім вродженої харизми та несамовитої сили до праці, яка є у вас дотепер, дозволило Вам досягти такої пошани у громаді? Якими  принципами Ви керувалися  і керуєтесь у своєму житті ?

І. Д. Це в генах записане (сміх). Я завжди глибоко відчувала свій український родовід. Намагалася бути собою і своєю працею прислужилася українській громаді.

Мені завжди приємно, коли можу зустрітися з Вами,  вчителями, з колишніми учнями.

Професія вчителя поєднує в собі мудрість, молодість душі, креативність, величезну енергію. Доброту і суворість.

Бажаю вчителям, щоб були вірні цим якостям, сприймали свою працю як місію.

Школі бажаю всебічного розвитку й щасливого майбутнього.